Вплив біблійних мотивів на творчість - План вступ. Розділ біблійні мотиви в сучасній українській літературі

Вплив біблійних мотивів на творчість

^ Валерія Шевчука.

На обрії сучасної української літератури є дуже глибока, загадкова й ніби вросла своїм корінням у рідну землю, рідну історію, рідне слово постать – Валерій Шевчук. Це той випадок, коли справджується твердження етнопсихологів: геній глибоко національний. Валерій Шевчук не лише письменник-новатор, він серйозний дослідник своєї нації, свого коріння в усіх його культурологічних вимірах. І читачеві лишається вибір: чи пасивно читати власне текст, чи шукати відповіді на присутньо неприсутні авторові запитання, вести дослідження свого народу разом з автором-самовидцем – утверджуватися як національно свідома особистість.

Валерій Шевчук - один з найвидатніших сучасних прозаїків. Його творчість - це чистий Дім добра і світла, збудований високо на горі за законами гармонії. Туди потрапити нелегко. Валерій Шевчук говорив: "Світ, засіяний світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол". Отже, розв'язавши складні вузли, спробуємо пізнати невичерпний світ творчості цього письменника.

Неабиякий вплив на становлення особистості письменника мала давня українська література, якою він захопився ще в студентські роки і яка відігравала важливу роль в його творчості. Результатом копіткої дослідницької і перекладацької роботи стали пізніше упорядковані антології “Аполонова лютня”, “Пісні Купідона”, “Сад пісень” Г. Сковороди, “Твори І. Вишенського”, “Літопис Самійла Величка”… Найпильнішу увагу Шевчука-дослідника привертає дивовижна, неповторна культура епохи бароко. А Григорія Сковороду, одного з найяскравіших творців літератури українського бароко, вважає своїм “учителем життя”.

Життя і вчення Сковороди - безумовно, найвизначніше явище української середньовічної культури, а в певному розумінні це й вияв її кризи в умовах згасання державного і суспільного життя, "слохастизації" освіти, закріпачення селян, поступової і всебічної провінціалізації. Потужне джерело трагічного, заховане в цьому явищі, українські письменники досліджували мало, і вже хоч би тому звертання до нього В. Шевчука - хай не надто сміливе й масштабне - заслуговує нашої пильної уваги.

Є одна безперечна особливість нашої культури: вона не принесена з чужого поля, вона йде від свого давнього джерела, відчутного і невидимого, що пізнається відчуттям рідної землі і відчуттям неба. Те джерело Сковорода бачить у єдності трьох світів: макросвіту, мікросвіту і світу Біблії. Від самовираження та від того третього світу йде наша культура більшою мірою, ніж будь-яка інша культура.

Сковорода був проти шукання мудрості у світах. Вона знайдена. Мудрість одна -- об'явлена Духом Святим. Мудрість є у Святому Письмі.

"Взагалі Святе Письмо, Біблія, - це книга людської мудрості, і повз неї проходити не можна, - говорить Валерій Шевчук, - але старе християнство мало кілька поглядів на Біблію. Одні вважали, що Біблія - це є істина, тобто, все, що сказано Біблією, є мірилом правди. Якщо воно відповідає Біблії - значить воно істинне, якщо ні - то не істинне. В Україні з початку 18ст. з'являється інший погляд на Біблію. Сковорода фактично завершив цей погляд. Він сказав, що зовнішній світ Біблії - це неправда, а Біблія має заховану внутрішню правду. Тобто, йшлося про символічне читання Біблії. Біблія не є істиною, але вона допомагає щось у цьому світі зрозуміти, щось у цьому світі пізнати, бо мислительні руди закладені в ній надзвичайно глибокі. Але істини, як такої, там немає, бо вона і є Бог. А Бог - це і непізнане. Таким чином, це той вогник, який далеко горить, до якого мусиш іти, до якого ти йдеш, якщо ти людина наповнена, і до якого ніколи не прийдеш."

Образи - персонажі творів В. Шевчука страждають, помиляються, але все-таки знаходять духовні цінності, самостверджуються, усвідомлюють відповідальність, важливість вибору. Тому кожен читач знайде у книгах талановитого сучасного письменника цікаву духовну поживу, навчиться врівноважувати "Бога і звіра в собі". Але головне, як пише доктор філологічних наук М. П. Ткачук, - "Митець примушує читачів замислитись над складними питаннями буття: добра і зла, життя і смерті, мужності і стоїцизму в переборенні життєвих негараздів".

Автор часто використовує символіку, його стиль монументальний із ускладненими сюжетними конструкціями, а такі твори збагнути не вельми просто. Та все ж вони допомагають жити у ці складні часи, адже герої Шевчукових творів переживають різноманітні ситуації, стани: страх, відчай, самотність, смерть, відчувають цілісність сенсу життя, прагнуть збагнути себе у світі, розділити в ньому добро і зло. Митець вдало використовує народну фантастику, уявлення українців про двосвітність, міфи, легенди, перекази, фольклорні образи й символи, прийоми перевтілень героїв на тварину, птаха, чорта тощо.

Головна риса його творчості - притчевість, зокрема це є родовою прикметою фантастичних, за визначенням автора, а точніше - філософських повістей "Птахи з невидимого острова", "Сповідь", "Мор", "Місячний біль". У них письменник виявляє себе прекрасним інтерпретатором української старовини часів першого відродження, майстром тонкого психологічного малюнка. Він знову звертається до вічних мотивів гріховності, причинності зла, висвітлює таємничі, нерідко - темні закапелки людської свідомості, національного характеру. По суті, письменник поставив собі за мету простежити шлях людини від християнської, теософічної доктрини про нелюбов до світу, про світ як поріддя диявола до її заперечення, тобто до утвердження любові до людини, світу, природи, краси, добротворення.

Найпоширенішою притчею, яка проходить через усю творчість В. Шевчука, є "Притча про блудного сина". Тож, мабуть, варто заглибитись у її історію, аби зрозуміти причину звернення письменника до цього біблійного сюжету, та прослідкувати його трансформацію у творчості письменника.

Притча про блудного сина - один із найпоширеніших сюжетів світової словесності з тих, що їх звуть мандрівними, - в кожній європейській літературі він здобув свій розвиток, трансформувався, тобто по-своєму видозмінився, пристосовуючись до умов життя того чи іншого народу.

Про що ця історія вістить? Вона відносить нас у часи розкладу общинно-родового укладу. Рід ще не розпався на окремі сім'ї, сини підвладні батькові, і своє майно з родової власності не виділяють. Старший брат - зразок такого сина, який залишається в повній залежності від глави роду. Але право на виділення уже існувало, і молодший син ним скористався. Але повести власне господарство не зумів, збіднів і став наймитом, тому й звуть його марнотратним чи марнотравним сином. Він визнає свою помилку і повертається у підлеглість до батька, який радо його приймає. Отже, притчу склала людина, прихильна до старого укладу життя, яка засуджувала нові його форми - майнове виділення з господарства, яким керує глава роду. Як саме протратив маєток молодший брат - невідомо, - він був у далекому краю, і старший брат сказав фразу про його життя з блудницями здогадно й, очевидно, спересердя. Загалом, образ молодшого сина не подається як волоцюги, аморальної людини - він тільки жив марнотратне, очевидно, зле господарював.

Сама притча розкладається на кілька сюжетних вузлів: син покидає батька, рідну землю і відходить у далекий край; живе в далекому краю марнотратно (тема в євангельській притчі не розроблена); потрапляє в бідність, пасе свині і тяжко шкодує за втраченим (мотив каяття); щасливо повертається додому, де його з обіймами зустрічає батько.

Легко зрозуміти популярність мотивів притчі. Тема розлуки з рідною землею, туги за батьківським домом зачіпає в людській душі сокровенні струни, сама по собі вона має безліч розробок. Тема життя людини, яка, вирвавшись із дому, пустилася, як то кажуть, берега, так само була вдячним матеріалом для митця. Не менш популярний, бо глибоко притаманний людині, мотив туги за рідним краєм, бажання повернутися під батьківську стріху - він також має безліч розробок, як і мотив самого повернення.

Таким чином, притча розробляє одну із сокровенних драм людини: зв'язок її з батьківським домом, з місцем першопочаткового осідку.

Сам сюжет потрапив до нас у первісному вигляді ще в часи Київської Русі разом з Євангеліями, які масово ширились у рукописних списках. Популярні були Євангелія тлумачні (зокрема Теофілакта Болгарського), в яких євангельські теми тлумачились у дусі християнської ідеології символічно: так, батьком вважалася церква, а блудним сином - відщепенець від неї. Мораллю притчі стало те, що церковних відступників треба, пробачивши їм, приймати назад під покрову церкви. Це була перша і чи не найдавніша трансформація притчі, причому текст її подавався незмінно, нового змісту творові надавало його тлумачення.

У літературних пам'ятках поети й письменники 17-18ст. не тільки вільно тлумачать євангельську притчу, але й на її основі пишуть нові твори. Своєрідно використав мотиви євангельської притчі Іван Вишенський у своєму "Позорищі мисленному", подавши самостійний її варіант. Подібно до Вишенського трансформував притчу А.Радивиловський у своєму "Огородку Марії-Богородиці" (1671р.). В обох випадках маємо обробку сюжету, так би мовити, "від супротивного" - з притчі взято один мотив, на основі якого будується нова історія із висновком, завершення історії відмінне від канонічного. Таке використання якогось мотиву для притчі було типовим як і для літератури українського бароко. Коли в А. Радивиловського син, котрий пішов у пущу, покинувши рідний дім, живе життям погідним, гармонійним і знаходить у тому свою долю і щастя, то пустельник К.Транквіліона- Ставровецького в "Ліках пустельникам та чесним ченцям на помисли гріховні" ("Перло многоцінне", 1646) об'єднує два мотиви: блудний син (пустельник) живе праведним життям, але його постійно мучать "гріховні помисли". Отже, життя в пущі - це війна "тіла на душу", його мучить, як і блудного сина, "докука, голод, спрага" і він через те тяжко страждає, а Іосаф Горленко в поемі "Бран семи добродійництв з сімома гріхами в людині-мандрівцю" (1737) розгортає воістину барокову битву добрих та лихих начал у людській душі, які б'ються за всіма законами батального мистецтва того часу, і закликає подивуватися з "мандрівця-людини, що проходить всі навкіл численні країни", - людина яка покинула батьківський дім; тут мотив притчі про блудного сина переходить у самостійну історію про людину без даху над головою.

Докладно розробив тему про блудного сина Симеон Полоцький у п'єсі "Історія чи дія євангельської притчі про блудного сина, творена в літо від Р.Х. 1685". Тут детально розроблено мотиви саме нестатечного життя блудного сина; він п'є, грає в карти на гроші, зв'язується з перелюбницями, бере участь у гулянках, убожіє, пасе свині і нарешті повертається до батька, дістаючи прощення.

Поети українського бароко загалом досить вільно оперують мотивами притчі. У "Пісні світовій" Іллі Бачинського, поета кінця 17ст., розповідь ведеться від імені блудного сина. Він покинув батька-матір і сам живе на чужині - відгук мотиву про свинопаство героя. Блудний син не може повернутися додому, бо в час його відсутності батьки померли. Жив він, очевидно, не вельми благочестиво, отже, єдина надія в нього - на Бога (з'єднання мотиву повернення сина із символічним християнським трактуванням цього акту), бо тільки Бог може вибачити його гріхи.

Смерть батька й матері часто викидає з рідного гнізда молодого хлопця, відтак у ряді поетичних творів проходить ще одна трансформація притчі - герой стає блудним сином мимоволі. "І ти, смерте давня, так немилостива, мене полишила, як блудного сина", - з сердечною тугою пише поет 18ст. Василь Пєшковський (рукописний збірник 18ст.)1. Герой подається не як грішник, а як вигнанець. Надії на покращення долі немає і вважає, що ліпше вмерти, ніж ставати назавжди отаким блудним сином.

Мотиви історії про блудного сина не могли не зацікавити Г.Сковороду, людину яка сама провела в мандрах життя, тож знаходимо цікаві трансформації цієї теми і в його творах. У "Фабулі" про Філарета та Філідона йдеться про юнака (Філідона), який, позбувшись батьків, пішов по щастя у світ. Через десять літ він повернувся до Філарета (заміна образу батька образом праведної людини) зігнутий, покалічений (рани одержав у шинку), коростявий і з французькими хворобами. Філідон кається, але Філарет не тільки не приймає його каяття, а вістить, що йому може зарадити тільки смерть.

Нарешті, годі не помітити, що в "Енеїді" І. Котляревського, у цій своєрідній антології тем і мотивів, що культивувались в давній українській літературі, Еней, хоч і повторює шлях свого прототипу з поеми Вергілія, але й виступає в образі такого-таки блудного сина (веде гуляще життя), який сягає навіть пекла, нарешті очищується і стає героєм, який мріє про будівництво осяяного міста, але потрапляє у вир страшної війни.

Найбільшу кількість трансформацій цього сюжету в українській літературі дав Т. Г. Шевченко. Вони пов'язані з життям і побутом українського народу, із особистим життям самого поета. Частина з них цілком оригінальні, а частина виводиться з традиції, яка існувала в українській культурі. Тобто, при розробці мотивів притчі про блудного сина Т. Шевченко користувався не тільки євангельським текстом, а передусім саме трансформаціями цієї теми, яка існувала в творчості давніх українських письменників.

Поданий вище матеріал виразно показує, що притча про блудного сина в українській традиції існувала в первісному вигляді євангельської легенди, водночас вона роздробилася на мотиви і перелилась у самостійні твори - прикладів-розробок цієї теми можна нашукати ще більше. В них постає не один, а кілька образів блудного сина: блудний син - нещасна, бідна людина, що поневіряється на чужині, не чинячи особливих гріхів; блудний син - позитивний герой, а батько й брат, що залишилися вдома, негативні; блудний син - гультяй, грішник, якому або ж нема повернення додому, або ж герой має надію на Божу милість; блудний син стає таким мимоволі через важкі обставини життя.

Мотив повернення блудного сина пройшов через багато новел Валерія Шевчука. Його герої, прийшовши в затишок батьківського дому, вимірюють себе сьогоднішніх собою вчорашніми, наслуховують, що ж змінилося в них під час зустрічей на дорогах життя з різними людьми. Вони здебільшого іронізують над своїми юнацькими забаганками, трохи самовпевнено вважаючи, що тільки тепер, після всіх мандрів, спізнали нарешті найважливіше в житті.

Звичайно в оповіданнях і повістях Валерія Шевчука є вразливі сторони, не всім може припасти до смаку його стиль. Він багато експериментує, а літературні експерименти, як відомо, відбуваються на людях, перевіряються сприйманням читачів, і кожен прорахунок у такому експерименті викликає зауваження, суд. Але в такому разі треба, на мою думку, звертати увагу не лише на невдачі, а й на золотинки знахідок, художніх відкриттів.

Його творчість носить абсолютно висповідальний характер. "Зрозуміти й тим більше по-справжньому полюбити історичну прозу Валерія Шевчука з усіма її позірними й дійсними вадами навряд чи можливо без урахування саме цієї її сповідальності, зорієнтованості на архаїчні, "примітивні" художні форми, починаючи з античних "життєписів" і авантюрних романів (особливо апулеївського зразка) і кінчаючи давньоруськими житіями, апокрифами, сповідями аж до взірців барокової давньоукраїнської літератури".

Сповіддю Іллі Турчиновського розпочинається однойменний роман В. Шевчука, яким відкривається трилогія "Три листки за вікном". Від першої особи веде розповідь і його внук, головний герой роману "Петро утеклий". Від першої особи пише свою "Чорну книгу" і Петрів праправнук - Киріяк Автомонович Сатановський, головний герой заключної частини трилогії - "Ліс людей". До цієї трилогії тісно прилягає

й історичний роман "На полі смиренному" - своєрідний "синаксир", написаний "грішним Семеном затворником святого Печерського монастиря", - знову ж таки від першої особи. Отже, центральними постатями цих романів стали книжники. До них належить також козопас Іван Шевчук, який написав другу частину роману "Дім на горі" - "Голос трави", яка має підзаголовок: (Оповідання написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших).

Що ж відбувається, справді, в історичних романах В. Шевчука - ну, ось хоч би в "Іллі Турчиновському"? Ветхий літами дід, колишній священик, усамітнившись на пасіці, потайки від усіх, навіть від дружини, створює свого роду "лист у вічність" - "заповідь дітям своїм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них, хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна". Зовні це роман виховання - розповідь про "літа науки і мандрів" головного героя, що вирушає у світ з наміром осягнути його і здобути якусь вищу ("позачасову", як іронічно зауважує його далекий нащадок К. Сатановський) мудрість та умиротворення. Внутрішньо це, однак, вельми

архаїчна притча про блудного сина - одна з найулюбленіших і найпоширеніших у творчості В. Шевчука; архаїчна вона і за загальним задумом, і, що особливо цікаво, за конкретним виконанням. Справді-бо: весь сюжетний простір і час притчі лежить між відходом героя і його поверненням, реальна географія й історія між цими двома точками може бути якою завгодно - на загальний ідейний зміст відходу героя та його повернення вони практично не впливають, а впливає на нього лише ланцюжок "авантюр", пригод, що відбуваються з героєм. Утім, цей вплив теж вельми обмежений: їх може бути більше і менше, вони можуть відбутися протягом року, а можуть - упродовж кількох років чи навіть десятиліть, можуть навіть чергуватися в будь-якому порядку - причинно-наслідкові зв'язки між ними доволі слабкі, а час і простір, навіть якщо конкретизовані (Ілля Турчиновський, скажімо, досить докладно вказує географічні пункти своєї подорожі і навіть заповнює часові лакуни: "В Поповій горі я прожив од літа до літа, в Могилеві рік учився в єзуїтській колегії, і ось уже цілий рік як співаю в хорі"), все ж вони не заповнені реальним життям героя, його побутом; відсутність або "розрідженість" побуту - одна з прикметних рис такої прози: герой не живе у побуті, а лиш дотикається до нього, ковзає по ньому, оскільки для притчі, для "житія" істотний лише духовний зміст того, що відбувається, його загальний ідейний урок. Усе це близьке до ікони: парусна на символічному золотистому тлі (Ілля Турчиновський у старості) і житіє святого на тлі умовного "конвенційного" пейзажу - по периметру ікони (пригоди чи, власне, знегоди молодого Іллі Турчиновського).

Звісно, роман Шевчука не зводиться до суто житійної схеми: для цього навряд чи варто було створювати роман - досить було б просто передрукувати одну з відомих літературних пам'яток. І річ не лише у філософських коментарях старого Іллі Турчиновського та постійному рефлектуванні, розмірковуванні про добро і зло молодого героя під час мандрів; річ не лише у майстерно стилізованих "під бароко" притчах та інтермедіях, написаних начебто самим Турчиновським і дотепно вкраплених в текст сповіді; річ іще й у значно складнішій системі художніх дзеркал, утвореній двома іншими романами аналізованої тут трилогії, та й по суті, всією творчістю Валерія Шевчука - одного з наполегливіших дослідників і знавців українських "старожитностей".

Поза цією системою "Ілля Турчиновський" безумовно, - лише віртуозна стилізація, "барокова ідилія", чергова варіація на тему про час "розкидати каміння й збирати каміння", жити "у світі" і жити усамітнено. Філософські ідеї, що відкриваються Турчиновському, - про взаєпов'язаність усього сущого, про суєтність і минущість людського життя і про наявність у ньому все-таки "високої призначеності", про складну діалектику добра і зла і про необхідність все-таки протистояти злу, боротися з хаосом заради гармонії, про внутрішню досконалість, "рівновагу" як шлях до рівноваги зовнішньої, про людину, що живе згідно з власними моральними переконаннями, як мірку й основу всезагальної гармонії, про два способи, нарешті, самореалізації - "діяльний і бездіяльний", але неодмінно під "началом безмірної любові". І знову звернімося до творчості Григорія Сковороди, вплив якого на весь художній світ Валерія Шевчука найочевидніший. Як узгодити високу моральну проповідь "утеклого", мандрівного Сковороди і низьку прозу знехтуваного, відкинутого ним, а все ж існуючого у своєму злі світу? Як поєднати благі одкровення Іллі Турчиновського й кров, сльози, страждання мільйонів людей, що нічого про ці одкровення не відають, а якщо й відають, то однаково не мають змоги у житейськім багні цими піднесеними повчаннями скористатися?

"Я подумав, - осяває якось Іллю Турчиновського думка, - всі ми, одягнені в книжкову мудрість, однакові, однакові біди й нещастя падають на нашу голову, але чому замість шукати від них рятунку тішимося своєю благо тою? Чому мудрість книжкова не живить, а знесилює людину?" На жаль, ця думка в романі розвитку не має, хоча намічену тут відмінність між "мудрістю" й "благістю" в'їдливо згодом висміює скептичний нащадок Іллі - Киріяк Сатановський: далекий предок, на його думку, - душевно нездоровий, "блаженний", з тих, котрі "бувають горді зі своїх немочей і вельми люблять ними похвалитися". Слова, звичайно різкі, несправедливі, але й не позбавлені певної проникливості: мудрість, заснована на глибокому пізнанні законів світу, але виражена в утечі від світу, відвертанні від нього, нехтуванні житейською практикою, легко може бути витлумачена як благість, тобто як пафосне, але вельми наївне ігнорування законів цього світу - те, що в народі називають "не від світу цього".

Вся трилогія В. Шевчука, може, навіть мимоволі, - це трагічна розповідь про кризу сковородинської філософії і - ширше - проторенесансної культури в умовах пізньофеодальних деспотичних відносин. Усамітнене, умиротворене існування Іллі Ткрчиновського в українському середньовічному суспільстві 17ст. було загалом проблематичне, але ж можливе: тип мандрівних дяків, як ми знаємо, - вельми своєрідне явище того часу; існували тоді й інші способи життя "у світі" і мовби "поза світом", поза його кастово-побутовими, соціальними відносинами. Для 19ст. таке життя - вже явний анахронізм, недарма ж воно викликає подив і навіть обурення К. Сатановського: "Дивні то були часи: хлопець захотів мандрувати, а батько не чинить йому заборони; син діда Іллі тікає з дому, а він, як божевільний, регоче. А чого вартий опис суду на Поповій Горі: лад у тодішній державі, між нами кажучи, був увіч негодящий. Загалом мого предка треба було б судити як волоцюгу, і я дивуюся з доброти тодішніх владик, які ставилися до нього непростимо співчутливо, а в Шклові дозволили навіть виставити чотрзна-яку п'єсу".

Ні, звичайно, і в 17ст. не все було аж так просто, проте християнський світогляд усе ще забезпечував цілісність світу, а реміснича й селянська праця, попри свою виснажливість, не відчужувала

надто гостро людини від продуктів її праці, не руйнувала її органічного, первісного, можна сказати, взаємозв'язку з навколишнім світом. У малодинамічній, ієрархічно-кастовій структурі, послаблюваній уже значними ренесансними свободами, "упокорення законами життя", сповідуване Іллею Турчиновським, існування "згідно з натурою своєю", тобто реалізація свого життєвого (кастового) призначення й осягання повноти буття у "діяльній" (як і "бездіяльній", самітницькій) любові було цілком допустиме, хоча й чаїлося тут немало несподіванок, суперечностей, трагічних колізій.

Одна з таких колізій розігрується довкола Петра Турчиновського, внука Іллі, що живе уже у 18ст. й веде, на відміну від свого діда-самітника, життя "у світі", тобто сумлінно виконує "мирську" роль канцеляриста сотенної канцелярії й не уникає, судячи з усього, інших "мирських" справ. Убивство, в розслідуванні якого йому за службовим покликанням доводиться брати участь, обставини, що відкриваються йому в ході розслідування, геть-чисто змінюють його життя: Петро Турчиновський пускається в мандри, але вже не з зачудуванням і несміливістю юнака, що пізнає світ, не з ірраціональною, "лунатичною" любов'ю до незнаних шляхів, а радше з відчаєм і викликом, з відчуттям ворожості світу й неминучості своєї загибелі в ньому, але загибелі гідної й аж ніяк не пасивно-вмиротвореної.

Криза "сковородинської" філософії (а точніше - можливостей її практичного застосування), намічена в "Петрі утеклому", певною мірою розкривається у заключній частині трилогії. Її головний герой Киріяк Сатановський - не внук, як можна було сподіватися, а праправнук Петра Турчиновського; чотири покоління відділяє їх один від одного, величезні зміни відбулися за цей час - до середини 19 століття - на Україні. Киріяк Сатановський - у певному розумінні типовий продукт нової, самодержавно-поміщицької, деспотичної епохи і водночас логічне завершення (точніше - одне з можливих завершень) "родового" типу рефлектуючого, філософствуючого одинака. Потяг до написання, успадкований ним від предків, спрямований уже не на створення повчальних притч для нащадків, не на пошук якоїсь, хай навіть "позачасової", мудрості, а головним чином на виправдання власної мізантропії, скепсису, відчужено-зневажливого ставлення до "лісу людей". З композиційного боку "Чорна книга", створювана Сатановським, - твір ще химерніший, хаотичніший, "більш дилетантський", аніж писання його попередників. Герой, здається, одержимий хворобливим бажанням відобразити усі вади світу; нітрохи не дбаючи про цілісність і художню домірність частин, він нагромаджує одна на одну різні "авантюри", викриваючи людську дурість, нікчемність, жорстокість, корисливість, підлість; життя губернської Росії ("малоросіян, але не тих, хто виділяє себе в особливе плем'я", як каже сам Сатановський) постає перед нами в нещадному сатиричному висвітленні, хоч, може, "сатира" тут не зовсім те слово: Сатановський не викриває, а просто смакує людські вади, упивається відчуттям власної переваги - навіть у мализні своїй він вважає себе вищим від усіх отих мурашок, що метушаться (і в цьому самонавіюванні - головний сенс його писань), удостоюючи лише відчужено-зневажливого споглядання сповнений дріб’язкових пристрастей світ. "Та коли б певність Сатановського у своїй правоті була цілковита, він навряд чи почував би потребу у постійному занотовуванні фактів людської зловмисності й ницості, навряд чи займався б цим наполегливим самогіпнозом. Та й роль письменника Шевчука в цьому разі звелася б до стилізаторства, талановитого, але не обов'язкового - радше цікавого".

А тим часом з-поміж громіздких вставних оповідей і розлогих філософувань Сатановського поступово з'являється образ головного героя, його життя, його побут, і виявляється раптом, що цей "сатанинський" герой не такий уже й однозначний, у кожнім разі, він цікавий як особистість, він розумний, проникливий, він, можна сказати, навіть суб’єктивно чесний, - усупереч навколишнім обставинам, не надто сприятливим для всяких чеснот. Скромний гімназичний учитель Киріяк Сатановський не вірить у добро і водночас уперто відмовляється брати участь у навколишньому злі, посилюючи тим самим свою самотність і цілковиту відчуженість від усіх і вся.

Ця суб’єктивна чесність героя, власне, і є головним джерелом драматичної романної колізії. За бадьорими іронічними просторікуваннями ми помічаємо раптом у К. Сатановського зародження теплих людських почуттів - спершу це звичайна прихильність до одного з "нещасненьких", учня шостого класу Барановського, і співчутливе намагання якось допомогти бідному, але обдарованому хлопчині, пізніше це любов до мадемуазель Софії Фридерикс і навіть готовність з нею одружитися, почати сімейне життя. Обидві прихильності закінчуються для героя розчаруванням: хлопчик зізнається вчителю, що готовий був підсипати йому отруту в чашку з чаєм за намовою товаришів, а про Софію Фридерикс герой довідується раптом, що вона чекає дитини від заїжджого офіцера і тому так квапиться заміж. Світ виявляється саме таким, яким його від самого початку уявляв собі Киріяк Сатановський, а всі його розчарування не що інше, як відплата за хвилинне розслаблення і непослідовність у зневажанні світу. До таких невтішних висновків починає схилятися герой, і все-таки щось не дає йому знову ствердитися в заспокійливій мізантропії: почуття провини, внутрішньої ущербності, що виявилась у бракові великодушності, у надто малій енергії доброти - діяльної, спрямованої на людей. Кидається зі скелі вигнаний Киріяком Сатановським хлопчик, вішається всіма зневажена Софія Фридерикс, накладає на себе руки врешті-решт і сам головний герой.

Зупинимось на внутрішніх паралелях Шевчукової трилогії: Киріяк Сатановський до певної міри повторює долю Петра утеклого; стоїчно-споглядальне ставлення до світу (у Петра зі знаком "плюс", у Киріяка - "мінус") в обох випадках не витримує випробування життям. "Але найбільше мені захотілось утекти від жалюгідного себе; того, котрий хотів здобути приятеля, кохану й крилатого коня, а натомість став Петром утеклим п’ятим". Так закінчує свою сповідь Петро Турчиновський, пускаючись у мандри; але так не може закінчити своєї сповіді його правнук у середині 19 століття, - втікати гімназичному вчителеві від життєвих розчарувань, здається, нікуди, хіба що "туди" - у небуття, де зникає добро і зло і де все урівнюється. Кінець цей символічний: перед смертю Киріяк Сатановський раптом починає розуміти зміст писань свого предка Іллі і навіть на якусь мить в алкогольно-галюцинативному трансі ототожнює себе з ним - триста років самотності Турчиновських доходять до свого трагічного завершення.

У кінці "Трьох листків за вікном" до згорілого дому Сатановського приводить він якусь шкапу; з неба падає сніг, димлять головешки світає... Шкапа "раптом зупинилася й голосно заіржала на білій і порожній вулиці, ніби до неї й справді поверталася молодість. З її очей потекли каламутні сльози, а тіло дрібно затремтіло".

Що це - пародія на того крилатого коня, якого мріяв піймати Петро Турчиновський? Чи натяк на те, що справжній крилатий кінь на волі? Чи може, чергова притча про те, що жалюгідна шкапа й крилатий кінь- одне і треба тільки вміти це побачити й відчути?..

Валерій Шевчук не дає відповіді, бо звик розповідати притчі, в яких може бути багато відповідей, але жодна з них не остаточна.

Роман "На полі смиренному" чітко виявив відхід Шевчука від реалістичного письма і звернення до таємничого світу потойбіччя.

Твір складається з дванадцяти розділів, кожен - про котрогось із ченців Києво-Печерського монастиря. Є тут історії про Лаврентія, що утихомирював біснуватих; прозорливого Єремію, який постійно стежив за всіма й помічав небезпечні явища; Прохора, котрий знав таємницю випікання хліба з лободи й утворення соли з попелу; Теофіла, який щодня чекав на смерть, та багато інших. Перший і дванадцятий розділи цілковито присвячені образові Семена, що прийняв схему затворника, аби з книжок увібрати в себе світову мудрість. Семен вибрав роль спостерігача й описувача довколишнього абсурду. Саме цей персонаж об’єднує всі розділи в єдине завершене ціле.

"На полі смиренному" - це своєрідна містифікація під апокрифи на пергаменті, де контурно окреслено антураж доби, в якій живуть його герої, зображено характерні для неї повороти людських доль і воднораз

уникнуто всього того, що сьогодні може сприйматися як одверті анахронізми, особливо ж - у поведінці й мисленні людей. Вони максимально наближені до сьогодні, осучаснені і дають поштовх для дослідження багатьох актуальних проблем існування людини на землі.

Закони існування людського суспільства настільки складні та суперечливi, що часто здаються нам абсурдними. Загострене вiдчуття цiєї абсурдності буття лягло в основу цілого модернiстського лiтературного напряму - екзистенцiоналiзму, що базувався на концепцiях однойменної фiлософiї, найвiдомiшими представниками якого були Камю та Сартр. Екзистенцiоналiзм висвiтлював роль людини, як метафiзичної, а не лише соцiальної iстоти, погляд на особистiсть з цього ракурсу дозволяв торкатися оминутих представниками чистого реалізму сутностей. Не випадково головним рiзновидом лiтературних творiв цього напряму стала сучасна притча. До цього жанру звертається й український письменник Валерiй Шевчук. Але його роман-притча "На полi смиренному..." попри близкiсть до екзистенцiоналiстської прози, має свої вiдмiнностi: автор намагається дати й рацiональне пояснення абсурдним подiям, природi та витокам тоталiтаризму.

Сюжетно роман присвячений життю монастиря. У Шевчука були причини обрати його за модель тоталiтарного суспiльства, бо регламентацiя чернечого життя була дуже схожою на устрiй тоталiтарних держав ХX сторiччя. "Iдейна" (у цьому випадку - релiгiйно-iдейна) примусова одноманiтнiсть, доповнена вiдвертим лицемiрством, часом - неприроднiсть вимог як iдейного, так i фiзiологiчного плану, жорсткi правила з чiткою iєрархiчнiстю пiдкорення, навiть наявнiсть свого роду одностроїв - усе це можна спостерiгати у будь-якiй системi тоталiтарного типу. Головна iдея береться хороша, приваблива для звичайних людей, але результат її втiлення стає протилежнiстю вихiдним засадам. При нацизмi любов до своєї нацiї перетворюється на намагання знищити усiх iнших, розмови про рiвнiсть i братерство комунiстичної iделогiї - на зведення усiх людей до ролi "гвинтикiв". Але категорiї "Бога" i "диявола" завжди були синонiмами категорiй "добра" i "зла" у найзагальнiшому значеннi, тому пiдмiнювання одного iншим у релiгiйних закладах є найбiльш яскравою. Це й дослiджується в романi В. Шевчука "На полі смиренному".

Отже, теоретично будь-який монастир - це мiсце перебування i життя людей, що вирiшили присвятити себе, своє життя служiнню Боговi. Головний герой Шевчука - отець Семен (вiд iменi якого йдеться розповiдь) пояснює свiй прихiд туди тим, що вiн "Не мiг знайти в свiтi доброго мiсця, надто болiли менi болi свiтовi i надто переймався я ними". За його твердженням, таких людей було чимало: при душевному неспокої й конфлiктi з дiйснiстю, багато хто шукає виходу в служiннi певнiй iдеї. Але саме тут i починається суперечка мiж iдейно задекларованим i реальним: автор наводить кiлька прикладiв доль людей, що знайшли замiсть втiхи дещо протилежне. Втрачає усе майно ошуканий Василем Федот, зраджує своє кохання Iоанн. Та найгiрше для них не самi втрати - усвiдомлення хибностi обраного шляху й марностi своїх жертв. "На полі смиренному" - це світ чернечої аскези, світ, майже зовсім не освоєний нашою літературою.

Валерій Шевчук показує боріння людської душі - душі "грішного Семена-затворника Печерського монастиря", яка поривається у світ широкий, бо в муках звільняється від християнської доктрини про світ як творіння диявола, гріховну спокусу й торжество зла і проймається любов'ю до людини, світу природи, добротворення. Осуджений за вільнодумство і приневолений монастирською братією до покаяння отець Семен заміряється покинути темну й задушливу обитель, у якій процвітає лицемірство, релігійний фанатизм, жорстокість, облудливість і злочинна підступність. Отець Семен не може змиритись з тими ортодоксальними приписами і теософічними догмами, які принижували і нівелювали людину, впокорювали особистість, її дух і плоть, уподібнювали людей одне до одного, намагалися звести всіх до ідеалу смиренного страдника за віру Христову.

Федоту про необхiднiсть доброчинностi твердив весь час майже ма-нiакальний користолюбець i заздрiсник Василь. "З малих лiт менi пекло, що один у молоцi купається, а iнший лiктi кусає", - зiзнається вiн Федоту, й трохи далi уточнює: "Яка це втiха, подумав, зробити цього багатого голим". Пiзнiше, коли Федiр-Федот знаходить клад, Василь iз заздрощiв нацьковує на нього князя. На що схожа ця логiка? На бiльшовицьке тлумачення рiвностi: хай i собi не отримати, але не дозволити комусь жити краще за себе.

Ще вiдвертiше викривають протилежнiсть "офiцiйної iдеологiї" справжнiй вiрi два iнших епiзоди: iсторiя Iоана, якого пiдбурили зрiктися кохання пiд виглядом необхiдностi боротьби iз пристрастями, та iсторiя Iсакiя. У них прямо протиставляється Бог i офiцiйнi уявлення про Бога. "Хто ж бо життя творить, той неодмiнно любов сiє, вiдтак i багословенний стає, а хто ненависть сiє, у шатi вiн князiвськiй, чи чернечiй - диявол у ньому". Iсакiй дiстає унiкальну можливiсть поспiлкуватися з самим Господом, та саме вiд нього чує: "Заради слiпої облудивiддав ти свою силу". Далi виявляється, що Боже Одкровення зовсiм не потрiбне "служителям Бога" у особi iгумена та iнших керiвникiв. Не язичники чи турки змушують Iсакiя зректися своєї вiри - тi, хто теоретично мав би слiдкувати саме за її дотриманням, бо для них "Святою правдою може вважатися те, що служить славi нашого монастиря. Коли ж заради неслави воно пишеться, то лихi вигадки це i наклеп". то ж навiть i слова Бога, на їхню думку, теж свого роду "наклеп", i Лаврентiй з бичем (невипадковий тезка Берiї) вибиває з Iсакiя брехливе зречення. Не вистачило сил у Iсакiя протистояти тиску, лише пiд виглядом юродивого продовжує вiн нишком казати правду. Майже так само зрiкається свого покликання i головний герой, сумно зiзнаючись: "Кожен iз нас занадто улягає обставинам, через що легко може зрадити i спаплюжити брата задля тимчасового спасiння". Вiн вирiшує просто тихо чинити добрi справи, але не повставати проти iснуючої сили в свiтi, де "вимагається тiльки одне: податися, пригнутися i розм'якшiти - всi поспiвчувають тобi". Але ж, як доводила iсторiя, це для бiльшостi теж не було рятунком: за часiв сталiнщини тих, хто каявся, розстрiлювали так само, як i тих, хто намагався опиратися й зберiгати власну гiднiсть.

Саме пiсля цього епiзоду вiн пояснює своє рiшення свiтоглядною концепцiєю можливої природностi прагнення людей до такого iснування: "Уподiблення - ось що збиває людей у громади. Через це однакову одежу -вдягають i однаковi намагаються висловлювати думки".

З цим можна погоджуватися або не погоджуватися, але важко не оцiнити необхiднiсть знайти вiдповiдь на питання: чому саме виник тоталiтаризм як явище. Хоча б для того, щоб знати, як протистояти йому. Це й робить роман-притчу Шевчука таким актуальним i цiкавим.

Так виводить автор філософські й моральні рівняння в творі, що допомагають по новому показати антигуманну природу релігії, сумний мавзолей її жертв. Загублені душі, скалічені, спотворені і страчені життя - ось вони, сторінки історії християнства, плоди вирощені на полі богоугодного смирення. Цей викривальний пафос не задекларовується в творі конкретними словами, а народжується з усієї системи стосунків і фальшивих цінностей світу потворної фантасмагорії, в який людину заганяє релігія.

Ці твори написано не просто для "зривання масок"; у романах йдеться про вищі цінності людського життя, безглуздість усяких теологічних приписів і канонів, зрештою, про злочин релігії перед людиною. Мало сказати, що релігія - свого роду форма дезертирства від життя, треба проаналізувати, чому саме в цю ідею повірила людина, чого вона в ній шукала, що її в ній влаштовувало. Адже крім лицемірства і фарисейства в легіонах слуг божих було так багато і щиросердного фанатизму, жертовницького подвижництва. Вже не говорячи про те, що релігія впродовж довгих століть узурпувала науку і мистецтво, поставивши їх собі на службу і помножуючи завдяки їм силу свого впливу на людину.

У Леоніда Леонова є така цікава думка: "Справжній твір мистецтва, твір слова - особливо, завжди є винахід за формою і відкриття за змістом". Цій формулі справжнього твору мистецтва слова цілком відповідає "Дім на горі" Шевчука. У ньому справді поєдналися відкриття змісту і винахід форми. Тут є найголовніша суть "Дому на горі".


Розділ III. ^ Трансформація біблійних мотивів у романі В. Шевчука "Дім на горі"


"Дім на горі" підготовлений усіма попередніми шуканнями автора. Роман увібрав усе краще, що було у попередніх творах, - тонкий словесний живопис, багату настроєву "оркестровку".

"Дім на горі" - твір про любов. Так, про любов: складне, високе почуття, що містить у собі кохання, поняття рідної землі, дому, символічно уособлює рівновагу духу, вміння бути небайдужим, намагання освітити своє видноколо святим і високим вогнем творчого осяяння. Любов, зображена у творі, бере своє начало з Біблії, вона вічна.

Валерій Шевчук легко переходить із світу легенди, переказу в світ реальності. Відбувається зживлення, зрощення двох планів оповіді, внаслідок чого поглиблено розкриваються характери героїв, посилюється можливість поєднання давніх гуманістичних традицій з морально-етичними принципами сучасного життя. І все це здійснюється задля пізнання важливих, на його думку, проблем сучасності, саме їх письменник "вивіряє" вічними істинами людського буття, народної моралі та етики.

Світова література сьогодні активно звертається до архетипів народного світогляду, народного міфологічно-фольклорного мислення, біблійних сюжетів. І все ж художній міфологізм у сучасній прозі – проблема складна і далеко не однозначна. Сам термін визначають як безпосереднє звернення до міфології або як “нову міфотворчість”, тобто створення узагальнюючих образів, подібних чимось до міфу (т.зв. літературні аналоги міфу). Дослідник міфів А.Звєрєв, наприклад, вважає, що “існує міф, який не винаходиться, а запозичується з метою переосмислення, і такий, що ніби народжується безпосередньо під час оповіді” .

Фольклорно-міфологічна умовність, виступаючи в сучасній прозі носієм філософської напруженості й художнього лаконізму, здійснює безпосередній

вплив і на жанрово-композиційну структуру твору. Адже “кожна нова спроба синтезувати народно-фантастичне і реальне, нове і традиційне розширює можливості епічного письма, видозмінює художню конструкцію роману, забезпечує йому оновлюючий розви­ток”. Щоправда, погоджуючись із думкою А.Кравченка, зауважимо, що в сучасному українському романі загалом використання міфологічних сюжетів та образів дещо обме­жене .

Проте питання своєрідних міфологічних вкраплень у творах В.Шевчука є важливим і неоднозначним, оскільки письменник досить часто вдається до такого “нежиттєподібного” на перший погляд, але глибинного і всеосяжного насправді джерела образності, як народна міфологія. Підтверджує це думка М.Павлишина, який виділяє у творах прозаїка так звані “мітологічні топоси”: традиційні і ті, які отримали свою міфологічну функцію безпосередньо у творах . Показовим у цьому плані можна вважати роман-баладу “Дім на горі”, жанрово-композиційна специфіка якого прямо співвідноситься з фольклорно-міфологічною традицією та біблійними сюжетами.

У структурі твору відбувається складне “переломлення” елементів і форм синкретичного мислення. Через баладу, яка, як і інші жанрові різновиди пісенної епіки, “за типом свідомості тяжіє до світу міфології, проте як явище мистецтва належить літературі”, роман взаємодіє з міфом, іноді ж ця взаємодія не опосередковується ніякими проміжними ланками.

Композиційно книга складається із повісті-преамбули, яка дала назву всьому роману, завдяки якій уже без силогізмів моральних повчань увиразнились елементи притчі, і збірника оповідань фольклорно-міфологічного плану під загальною назвою “Голос трави”, написаного одним з головних героїв першої частини – козопасом Іваном Шевчуком.

Отож у романі два сюжетні стрижні: дім, з якого герой іде у світ і до якого повертається, а також дорога, яка постійно його вабить. Це водночас полюси внутрішнього, локального міфу “дому на горі”, який полягав у наступному: в пору дозрівання жінок дому відвідує джиґун зі здатністю перетворюватися у птаха.

Дім на горі - фортеця добра і затишку. Він притягує до себе всіх, але для заброд, блудяг, п’яниць був неупокореним. Хто в ньому жив, позбавлявся свого злого начала.

Всі герої роману живуть ніби у двох вимірах – у дійсному світі і уявному, вигаданому. Ці світи сходяться, співіснують, але від того не змінюється нічого в долі героїв.

Той Дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма, що той дім не розгаданий до кінця, так і лишається загадковим і недоступним для декого. Але він існує об'єктивною реальністю, він стоїть з давніх-давен і буде там, на висоті, вічно. Якщо вдуматись в саму ідею "Дому", то неможливо не помітити своєрідну метафору на мотив Царства Небесного. Він знаходиться високо на горі, існує за своїми законами і так само є незбагненним для багатьох. У цьому будинку мовби зустрічаються часи - той, давноминулий, що став пам'яттю, родинним переказом і навіть майбутній.

Десь поза околицею існує великий світ, з нього приходять сюди всякі звістки і люди, впливаючи на тутешнє життя. Одного дня з'явився тут задивлений у свою пам'ять чоловік на протезі, і ніхто попервах навіть не подумав, що він посяде таке особливе місце в житті околиці, а надто ж Дому на горі, оповитого флером загадковості і міфів про стосунки мешканців Дому з іншими людьми в різні часи. Стійка традиція дому: тут постійно народжувалися, жили і владарювали тільки жінки - зачинателі і продовжувачі роду, хранителі моралі. Чоловіки ж тут з'являлися тільки час від часу і не затримувалися: їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці ж з'являються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок попри їх волю.

На перший погляд може здатися, що автор вводить нас у світ ірреального, містичного. Взяти хоч би сірого птаха в лакованих черевиках, що з’являвся у Галининих снах. Вслід за птахом став приходити під вікна дівчини Анатоль у сірому костюмі, який шелестів, як крила, а очі горіли, як у пугача. Але після цих снів-фантазувань у Галини з’явився син. І розповідь із фантастичної повернула на сувору життєву прозу.

Якщо вже й з'являвся в когось син, то, ще не встигши й подоросліти, втікав у світ, знову підтверджуючи химерну закономірність тимчасовості чоловічого тут перебування. Так велося в Домі на горі мовби за чиїмсь наказом. Ці нащадки таємничої загадкової сили покликані бути творцями - поетами, художниками. Так народився козопас Іван, син Галі, що "приладить до літературного вжитку" оповідання Івана Шевчука.

Подвійним життям живе старий козопас Іван Шевчук. Вперше ми бачимо діда очима Володимира, молодого директора школи, що тільки-но повернувся на протезі до мирної праці: “Розумне і шляхетне обличчя… Чоловік був задуманий, і здавалось, не він вів отих кіз, а вони його. Вряди-годи мекали, повертали писки до господаря, а що він не зважав, ішли далі, покивуючи.” Потім виявляється, що козопас щовечора записує щось “у великий бухгалтерський книзі”. Що писав? Спогади? Літопис свого життя? Записував свої роздуми? Це так і залишається таємницею для оточення дідового і для читача.

Книжництво - прикмета інтелігентності, прописки того чи іншого персонажа в культурі, знак культури. Козопас Іван Шевчук - це уособлення життя в культурі, яке опонує реальному історичному існуванню.

Чи не надто ідеалізує Валерій Шевчук сам процес творчості, чи не наділяє її якимось містичним ореолом, чи не ігнорує він фактор логічного мислення в процесі художнього пізнання людини й світу? І взагалі з якою метою він так послідовно обстоює необхідність досягнення гармонії людської душі й природного ритму в процесі творчості?

На відміну від інших, відомих з літератури характерників, дід Іван володіє ясновидством не постійно, на нього щось “находить”. І от тоді він навіддалі і відчуває тривогу своєї дружини Марії Яківни, а ввечері “і справді побачив її серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерівно билося і наче захлиналося кров’ю, яку мало відганяти від себе, - червоне кружало, що скорочувалось і тремтіло”. Іншим разом наш характерник встановлює контакти з рослинним світом. Картина починається не з романтичних, а з якихось приземлених побутових деталей.

Герої В Шевчука у своєму єднанні з природою досягають повної рівноваги своїх почуттів, настроїв, гармонії з навколишнім світом після поривань кудись у незвідане.

Мотив блудного сина в "Домі на горі" передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і водночас радість повернення - знаходження себе, радість прозріння, пізнання вічних законів. Символ дому в поєднанні з цим мотивом означає своєрідне благо, фортецю, надійну основу, а дорога, яка веде з дому - прокляття.

У романі “Дім на горі” потяг до мандрів, незбагненні поривання у незвідане відчувають молоді хлопці. Такою була доля молодого Івана Шевчука, так покидає рідний дім Хлопець, син Галини Іванівни. Дочасно дорослішаючи, він вже відчуває напади ностальгії за майбутнім, запитує себе, що робитиме завтра, по яких життєвих дорогах піде з цього дому, щоб пізнати всі випробування, які ставить людині життя (молодість завжди наївно вважає, що все найголовніше з нею має відбутися завтра і невідомо в яких далеких краях). Минуть роки і він повернеться сюди, везучи в собі першу життєву втому, яка різко відчувається, коли людина після далеких доріг стане на рідному порозі.

Хлопець повертається додому чужинах через сімнадцять років після подій, зображених на початку роману. Автор знову називає точні роки, дні – серпень 1946 і серпень 1963 року. Але ці конкретні дати так само не мають у романі своєї характерності. Для дому на горі всі роки подібні один до одного. Визначальним (і загадковим) є число 17 (згадаймо, що рівно стільки років блукав, поневірявся десь по світах біблійний блудний син).

Хлопець після своїх мандрів, після одруження з дівчиною, яку він знав з дитинства, сусідкою, раптом збагнув: "не мертвий світ лежить навколо нього, а жива, тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є … Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов”; що саме тут, куди він повернувся, його давно чекали мед і гіркота пізнання. Зовсім іншим поглядом він побачив знаних раніше людей, іншим поглядом прочитав книги з родинної бібліотеки, відчув особливе значення записів діда Івана, який помер за 15 років до того, як повернувся із своїх мандрів “блудний син” і взявся до дідових рукописів. Та чи збагне він, дитина нашого засмиканого, механізованого віку, розбещена урбанізацією, думки і почуття старого козопаса? Якого він у майбутньому, мабуть, дуже нагадуватиме, бо вже стає таким же уважним до всього в світі і до своїх відчуттів світу. Він теж буде писати про все, що здається йому важливим у людському житті, вже нині відчув виразний імператив слова, але наказує собі не поспішати, щоб не сполохати оту мить, коли до нього має прийти, може, найзаповітніше.

Чи ж варто було пориватись кудись за обрій, у далекі світи, щоб врешті-решт опинитися у рідному домі і тут пізнати гармонію світу, його доцільність, його доброту?

Хлопець став ніби об'єднуючою ланкою між усіма, попервах автономно розділеними, персонажами. Його повернення "проявило" їхній взаємозв'язок. Всі виявилися залежними одне від одного, поєднаними тисячами незримих для стороннього ока ниток.

Сюжетні лінії Хлопця і козопаса Івана у фіналі роману, вже по смерті Івана, перетнулися, пов'язалися, як пов'язуються в житті долі й духовні історії людей різних поколінь. Лише під кінець автор розповідає, що дістались дідові книги у спадщину Хлопцеві і він захоплено їх читав день і ніч. Доводиться вірити авторові, що було щось важливе у тих рукописах.

Результатом його спостережень, наслідок саме його роздумів про світ стали тринадцять оповідань "Голосу трави". Ці уроки серця, уроки почуттів, які прагне відтворити на папері старий козопас, зріють мимовільно, без насилувань волі, мовби випливають з самого життя, і ненав’язливо, майже без жодних розумових зусиль, подаються людям, світові.

Трава для козопаса Івана – це голос віків, голос землі, поклик і заповіт предків. Голос трави вістить про те, що спонука до вчинків добрих і вчинків злих, що предковічні заповіти добра на землі не слід губити в швидкоплинні життя, що потрібно передати наступним поколінням величезний духовний спадок предків. До серця, до цього істинного виразника людських почуттів, звертається козопас Іван. Образне мислення Івана фольклорно-фантастичне, його мистецькі будівлі зводяться на тій основі, на якій побудовано сотні народних фантастичних оповідань.

Система образного мислення козопаса Івана, закладена Шевчуком, відтворює характер стихійної художньої творчості народу. Тому образ козопаса Івана можна витлумачувати як складну розгорнуту метафору народного образного мислення, передусім прийомів і засобів поетики українського народного фантастичного оповідання.

Кожне з оповідань “Голосу трави” – це маленький шедевр, створений на ґрунті українського фольклору. Кожне з них написане на основі певного біблійного чи народного переказу. На думку Г. Грабовича, “це є своєрідний народний В.Шевчук, як добрий знавець епохи українського Відродження, художньо опрацьовує фантастичні народні образи та сюжети, творчо використовуючи засоби демонізму, тобто демонізм якийсь мовби приручений, свійський. Він ніколи не є справді страшним, тобто психологічно руйнівним, насамперед через те, що “сама модальність розповіді зм’якшує, розряджує той демонізм, що вона несе”.

Ці оповідання в дійсності є новелами, розповідями лінійної побудови. Вони виявляють чималу тонкість у керуванні напругою, в створенні нових і перетворенні старих сюжетів, у викликанні атмосфери непевності й жаху. Кожне з оповідань не лише анатомізація вічних категорій і цінностей, це і своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоб вижити в такому світі.

В. Шевчук полюбляє притчу філософсько-морального змісту, саме такою є "Панна сотниківна". За модифікацією це - притча-парабола без пояснення. Це значить: у її структурі лежить інакомовний сюжет й інакомовні образи. Таким чином, В. Шевчук спонукає читачів знаходити


потрібні асоціації, аналогії, співставлення, тобто примушує нас працювати, мислити. Тільки тоді твір буде прочитаний. Отже, прочитати твір очима - автор із цим не погоджується, треба прочитати розумом, думкою, бо свої твори В. Шевчук пише для homo sapiens.

Інакомовність образів і сюжету пов’язана з дидактизмом-повчанням. Дидактизм у Шевчука - всеосяжний: автор знаходить ускладнені, вишукані форми параболи, незвичайні зіставлення образів, різні види притч - все це синтезує в єдину цілісність.

Інакомовність дала письменникові можливість говорити про те, чого він прагнув. Наприклад, панна сотниківна, студент, козак, міщух, чорт - це не прямі образи. Панна сотниківна наділена прагненням високої краси, любові, щастя, живе за законами правди, добра, духовності - асоціюється з філософським поняттям "гармонія людського буття". За неї треба боротися, утверджуватися в собі.

За законами людського буття поруч з добром завжди крокує зло. Зло уособлюється в образі чорта, який в усьому перешкоджає сотниківні, навіть доводить до роздвоєності її душу. У важку хвилину сотниківні допомагає великий чоловік, якого ніхто не бачить, але він все бачить і все знає. Цей образ у нас асоціюється з Богом, який теж бачить, хто живе за законами правди, а хто - кривди, хто творить добро, а хто - зло. Тому знищує чорта, а рятує сотниківну. Так, у зіткненні добра і зла, краси і потворності, правди й кривди, незалежності і рабства, духовності і гріховності письменник визначає головні проблеми життя і вказує шлях до гармонійної єдності ідеального.

У Валерія Шевчука доброта часто виступає в ореолі жертовності - за добро треба платити високою ціною, нерідко - самим життям. До добра шлях прокладається через самопожертву, бо цей шлях пролягає через зло, через сумніви, помилки і перестороги. Світ ловить людину, розставляє своєрідні пастки й тому їй доводиться передусім переборювати в собі зло, очищати свою душу від скверни.

Цікаво проаналізувати використання давнього біблійного міфу в оповіданні "Самсон". Тут іде своєрідне "дешифрування" біблійної легенди про Самсона, який фігурує в Книзі суддів - розповідях про визвольну боротьбу ізраїльських племен під проводом народних героїв-суддів. Образ Самсона став символом боротьби за незалежність, легендарним уособленням вільнолюбного духу свого народу.

Герой оповідання Іван живе на околиці Нової Орелі. Іван наділений надзвичайною фізичною силою, але має м'яку, лагідну вдачу. Він живе самотньо, окремо від громади, сам веде господарство. Його контакти з людьми обмежуються побаченнями з коханою дівчиною з сусіднього села.

Через свою незалежну поведінку Іван стає об'єктом ненависті з боку приїжджого начальника - сотника. Одного разу сотникові вдається заманити Івана в шинок, споїти його й нацькувати на нього п'яних завсідників шинку. Під'южувана сотником юрба вчиняє злочин - Івана немилосердно б'ють і виколюють йому очі. Після скоєної трагедії Іван якийсь час жебракує по селах в супроводі хлопчика-сироти, що прибився до нього. Але восени, на свято Здвиження, він повертається в Нову Оріль, щоб помститися. Дочекавшись, коли в святковий день весь люд містечка збереться в церкві, Іван просить хлопчика завести його всередину церкви і наказує йому негайно втекти. Спершись на опорний стовп, він розхитує його й завалює будівлю, щоб загинути з усіма під її руїнами. Як відомо, біблійний Самсон також валить колони палацу на своїх ворогів-філістимлян і гине разом із ними.

Характерно, що, задекларувавши в назві оповідання його зв'язок із старозавітною легендою, Валерій Шевчук запозичує її фабулу лише фрагментарно. На композиційному рівні образ Івана співвідносить з біблійним Самсоном епізод його переможної боротьби з молодим левом (причому, як і в біблійному переказі, лев нападає на Івана в той час, коли він іде до коханої дівчини), факт насильного осліплення героя і фінальна сцена помсти.

Ці два образи зійшлися тут у контрастному конфлікті. Легенда про Івана ожила й заговорила до читача на цій мові асоціацій з біблійними сюжетами, якими читач звикло користується, та й виросла вона на ґрунті національної історії. Відбулася своєрідна перевірка міфологічного образу на можливість його загальнолюдського звучання. Через те реальний Іван знову переростає в легендарний образ, в символ нескореності людини, неминучої помсти за наругу над її гідністю і честю.

На рівні міфологічної поетики в Шевчуковому оповіданні використано семантичне наповнення образу довгого волосся як зосередження надзвичайної фізичної сили героя. Зв'язок Іванової велетенської сили з його розкішними довгим волоссям неодноразово підкреслено в оповіданні: "від нього віяло такою потугою, так розмаювалося волосся, що перехожий несвідомо ховався в канаві чи хлібі". Коли Іван, не підозрюючи підступу, іде за сотником до шинку, його волосся вже не розвіюється, і це символізує наближення катастрофи - наругу, осліплення і втрату сили.

Із семантикою старозавітного міфу поєднує Шевчукове оповідання й неодноразово підкреслений у тексті магічний зв'язок героя із сонцем (одне з етимологічних тлумачень біблійного імені Самсон виводить його від давньоєврейського "сонячний"). Сонце не тільки постійно супроводжує Івана в першій повноцінній половині його життя: "Бо його з головою заливало сонце - завше дивувався йому: ставало в його очах

велике, розмлоєне, немов хвилювалось". Сонце щедро наповнює героя своїм теплом, своєю енергетикою. Винятковість Івана, його велетенська сила - це передусім щедрий сонячний дар, життєдайна енергетика, яку сонце передає через Івана всьому живому.

Таким чином, запозичений з біблійного переказу мотив осліплення героя і втрати ним волосся, а разом з ним і магічної сили, Валерій Шевчук вирішує в іншому ключі. Якщо в переказі про Самсона героя покарано сліпотою й безсиллям за засліпленість красою жінки, то Івана губить беззахисність перед підступом заздрісника-інтригана.

Різниться й мотивація вчинення наруги над героєм. Даділа мститься Самсонові за приниження свого народу, філістимлян, яких переміг Самсон. Сотником же керує заздрість малого до великого.

Інший лейтмотив образ із царства звірів - образ лева - запозичено з біблійного переказу, але переосмислено в дусі українських народно-поетичних уявлень, згідно з якими лев належить до звірів, наділених світлою, "помічною" силою.

В оповіданні "Самсон" стародавній міф введено в коло українського світу, українських реалій і міфопоетичної образності. Сам образ Івана значно ближчий до велетнів українських народних переказів, ніж до біблійного Самсона. Весь його побут і спосіб життя закорінено в традиціях давньої хліборобської культури. Життя Івана підпорядковане розміреному циклічному ритмові сільськогосподарської праці, протікає в гармонійному єднанні з природним довкіллям. Його спосіб життя точно визначає слово "лад", яке вживає сотник, змальовуючи писареві Іванову хату.

Таким чином, біблійний міф в оповіданні В. Шевчука, як і в творах "неоміфологічної" школи сучасної європейської літератури, "не становить ні єдиної лінії оповіді, ні єдиної точки зору тексту. Він стикається, складно співвідноситься або з іншими міфами (які дають іншу, ніж він, оцінку зображення), або з темами історії і сучасності".

Міфологічна основа "Самсона" є тим символічним грунтом, на якому відбувається художньо-філософське переосмислення зображеного. Переплітаючи історичну реальність з міфом, автор відтворює певну домінанту національного буття, зокрема притаманну йому схему соціальної ієрархії, за якою влада формується з нікчемних честолюбців, що безжально винищують незалежних і духовно вищих.

Історичний час "Самсона" належить другій половині 17ст. - добі, коли Лівобережна Україна вже втрачала рештки автономії. Сотника вже не обирають, його призначає гетьман, а на Слобожанщині - місцева царська адміністрація. Зрозуміло, що тепер вибір місцевої адміністрації здійснюється за найгіршими людськими якостями, адже вона стає репресивним органом, завдання якого полягає в придушенні будь-яких проявів вільнолюбства й незалежності.

Водночас біблійна паралель дозволяє В. Шевчукові розширити межі історичного часу і символічно закодувати в творі колізії свого часу (цикл "Голос трави" написано на початку 70-х) і пережитої у цьому часові власної долі.

Письменник прагне розпізнати діалектику зла, першопричини його з'яви, намагається схрестити добро і зло у конфліктному двобої, а для цього персоніфікує їх у характері своїх героїв. Тому його новели з циклу "Голос трави" нагадують сюжетно розгорнуті, майстерно ілюстровані морально-етичні постулати, якими старий козопас "повчає" нащадків.

Кожна притча - це своєрідна розповідь, в якій автор намагається зрозуміти героя, пізнати світ, це одкровення через здатність образно мислити. Коли б Іван був філософом із спеціальною освітою, він написав би ряд трактатів на морально-етичну тему, де виклав би свої міркування про світ та людей. Але наш герой не мислить прагматично, раціонально; його оповідання є продуктом естетичного сприйняття дійсності. Грубо спростивши, можна звести їх до певних морально-етичних постулатів: бентежний страх перед світом, неможливість і неспроможність його сприйняти, зрештою, втеча від нього може дорівнювати прокляттю, що його несе навісний Марко-проклятий (“Останній день”), душевна роздвоєність може привести до загибелі (“Панна сотниківна”); справжня любов не може живитися людською облудою – це також початок загибелі (“Перелесник”); водночас, в ім’я людин, заради її спасіння можна і життям пожертвувати (“Джума”); не від природного поклику жінка стає відьмою, а від того, що впускає в душу зло (“Відьма”); гніт і насилля над людиною приведе її до бунту (“Самсон”); тільки душевна чистота врятує душу від загибелі, од скверни (“Швець”); не тікай від світу хоч би через які химери – твоя місія в життя жити й любити (“Кров на снігу”); за кожне скоєне лихо мусиш відповісти, коли не ти сам, то нащадки твої (“Свічення”); не шукай видимої вигоди, а чистий серцем будь і не губи душі (“Чорна кума).

Віднині ніхто не повинен покинути цей величний дім на горі, до якого ми йшли разом з його невтомним будівничим - Валерієм Шевчуком. Хай кожен в житті збудує свій дім, який обов’язково стоятиме на горі, щоб ближче було до сонця, неба і Бога, щоб цей дім означав своєрідне благо, затишок добра і краси, до яких постійно повинна прагнути людина, щоб жити з ними в постійній гармонії.



6365836641729807.html
6365969301107771.html
6366093927714886.html
6366217988651482.html
6366358183749837.html